15 лютого 2019 року ми відзначаємо одну із знакових подій новітньої української історії – 30-ту річницю виведення збройних підрозділів СРСР з Афганістану, та вихід із афганської війни, що тривала у 1979-1989 рр. І хоча нас від далекого 1989 року відділяє багато змін і подій, зокрема розпад тої держави (СРСР), що стала агресором стосовно суверенного Афганістану, однак пам'ять і відгомін цієї війни залишається у наших серцях і до сьогодні, торкаючись навіть тих, хто народився пізніше вищезгаданих історичних подій.

Тому згідно традиції, сьогодні, окрім святкового Богослужіння з нагоди свята Стрітення Господнього, ми також у форматі пізнавально-виховних розмов зі студентами згадуємо їм також про те свято, коли солдати зустрілись нарешті із своєю Батьківщиною після довгих днів чужої, несправедливої та жорстокої війни.

І хоч це була не суто українська акція, не наша республіканська чи національна війна, але в ній взяли участь160 375 військовослужбовців УРСР,  понад 3000 з яких загинули, 4000 отримали інвалідність, а більше 70-ти і по сьогодні вважаються зниклими безвісти. Не наша війна це була, але нашою трагедією залишилась.

Однак ті хто щасливо повернулись додому, і до сьогоднішнього дня є активними діячами і патріотами своєї Батьківщини. Саме ветерани афганської війни організовують роботу спілок ветеранів, благодійних фондів, допомагають сім`ям загиблих, поранених та зниклих безвісті афганців, а у сучасних історичних реаліях є ще й активними борцями та опорою у війні з російською агресією на сході України. Живуть для держави, і як навчила війна у молоді роки: своїх у біді не покидають.

Отже, нам є з кого брати приклад, є кого пам`ятати, і про кого розповідати студентам у цей ювілейний день, згадуючи як радісний вивід з Афганістану, так і страшні й печальні роки участі у цій війні.