В кінці жовтня 1882р. у Єлисаведграді створилася перша об’єднана професійна театральна трупа, до якої увійшли кращі митці, корифеї української сцени. Цього року виповнюється 140 років театрального мистецтва. Російські окупанти нищать інфраструктуру України, зокрема: театри, виші, музеї…, але національний опір, думку та свободу їм не знищити.

Студенти групи К-11М та М-11М підготували реферати та презентації про акторів першого професійного театру, а саме: Вікторія Кукурудза та Роман Марисюк розповіли, що театр корифеїв був створений М.Кропивницьким. Саме діяльність цього театру знаменує собою розквіт українського професійного театру XIX ст. Корифей у давньогрецькому театрі позначав керівника хору або заспівувача, у сучасному ж розумінні це – найвизначніший діяч у певній галузі мистецтва, літератури тощо.

Театр корифеїв був на той час справжнім джерелом української культури. М.Кропивницькому вдалося об’єднати талановитих акторів: братів Тобілевичів (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Михайла Старицького, Марію Заньковецьку та ін. 

Одним із найвидатніших діячів українського театру корифеїв був І.Карпенко-Карий, зазначив Денис Герчанівський, він написав 18 оригінальних п’єс. Серед них - «Безталанна», «Наймичка», «Мартин Боруля», «Сто тисяч» та ін. Багато цікавих фактів про життя митця розповіли Олексій Довжинський та Роман Сеньчик.

Оксана Марисюк та Богдан Савка ознайомили слухачів із творчістю Марії Заньковецької . У 1882 році в театрі корифеїв відбувся її сценічний дебют у ролі Наталки Полтавки. Саме для цього виступу вона обирає собі сценічний псевдонім Заньковецька від назви рідного села Заньки.

Із театром корифеїв також пов’язане ім’я Михайла Старицького, доповіли Назар Плонський та Тарас Смольницький.

Михайло Старицький — багатогранний видатний актор з надзвичайним темпераментом, даром перевтілення, блискучою технікою. Повернувшись у 1871р. до Києва, разом із Лисенком організував Товариство українських акторів, поставив «Різдвяну ніч» за мотивами повісті М.Гоголя. Брав активну участь у роботі Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, який тоді очолював талановитий учений-народознавець, автор пісні «Ще не вмерла України» Павло Чубинський.

В історії культури важко знайти сім’ю, яка б дала таке сузір’я талантів, як сім’я Тобілевичів, де було шестеро дітей і четверо з них стали корифеями національного театрального мистецтва: драматург і актор І.Карпенко-Карий, актори М.Садовський і П.Саксаганський, їхня сестра — відома актриса і співачка М.Садовська-Барілотті. До того ж у родину Тобілевичів увійшли найкращі артистки українського театру: М.Заньковецька (стала дружиною Миколи) та С.Тобілевич (дружина Івана). Родину Тобілевичів справедливо називають основою українського театру, поділилися думками від прочитаного з історії театру Соломія Цаволик та Арсен Дзюбак. 

Актори театру зобов’язані були грати вистави трьома мовами. У царській Росії тоді діяв указ, згідно з яким вистави українською або польською мовами повинні були йти тільки після виступу акторів російською мовою.

В репертуарі театру поєднували драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі. Серед найвідоміших постановок – «Запорожець за Дунаєм», «Катерина», «Галька», «Продана наречена» та «Енеїда».

Театр корифеїв користувався величезною популярністю не тільки в Москві, а й у Санкт-Петербурзі. Його вважали навіть кращим за імперський.

Театр проіснував сім років, до початку Першої світової, коли влада царської Росії закрила не тільки театр, а й усі українські газети, журнали та книгарні.

Завдяки діяльності театру корифеїв друга половина XIX ст. увійшла в історію української культури як «золотий вік» театру. Вони створили школу акторської та режисерської майстерності, піднесли український театр на значно вищий щабель професіоналізму.